Спростування.
Межі УНР уперше було встановлено ІІІ Універсалом Української Центральної Ради: “до території належать землі, заселені у більшості укранцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернигівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь… що до прилечення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини і суміжних губерній та областе, де більшість населення українське, має бути встановлено по згоді організованої волі народу”. Таким чином, сучасні східні області України входили до тогочасних Харківської і Катеринославської губерній, окрім південної і східної частини Луганщини, яка була у складі області Війська Донського.
Територіальні вимоги, висловлені в Універсалі, були справедливими, адже базувалися на етнографічних і статистичних даних розселення українського народу в Російській імперії. Ленінське керівництво Росії визнавало такі межі України, але прагнуло повалити Центральну Раду і привести до влади власний уряд. Народний Секретаріат – альтернативний уряд України, створений 30 грудня більшовиками в Харкові, висував претензії на всю територію УНР.
Донецько-Криворізьку республіку більшовики проголосили пізніше – 12 лютого 1918 року. Її керівники претендували на південні та східні регіони УНР. Це відбулося у час, коли українські та союзні австро-німецькі війська наступали, визволяючи від більшовиків територію УНР. Мета проголошення республіки полягала в тому, аби під приводом належності східних земель “іншій республіці” стримати наступ. 3 березня 1918 року радянська Росія підписала Берестейський договір із Німеччиною та її союзниками. Однією з його умов було виведення радянських військ з України та досягнення миру з УНР.
Отже трюк з “іншою республікою” не спрацював. Навесні 1918 року більшовики визнали, що Донецький басейн входить до складу України. Після того про Донецько-Криворізьку республіку не згадували. Фактично її уряд ніколи не контролював заявленої території, не був визнаний жодною державою, навіть радянською Росією.