Завантажити брошуру в повному обсязі у форматі pdf (44 сторінки)
Сто років боротьби.
24 серпня 1991 року Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки готувалася ухвалити одне з найважливіших в її історії рішень. Рішення, яке стало для неї фактично останнім, адже ставило крапку в існуванні УРСР. Із пропозицією його ухвалення виступила тодішня демократична меншість. Але факт, що її готові були підтримувати тисячі людей на вулицях, змушував погодитися на ухвалення і назагал не поступливу комуністичну більшість парламенту.
Проте, навіть попри тиск вулиць, не обійшлося без гарячих дискусій і вимушених поступок з боку демократів. В результаті документ, проект якого доручили підготувати одному з найбільших авторитетів в демократичному таборі, багатолітньому політв'язневі Левку Лук'яненку, змінив назву. Написана ним чернетка Акта відновлення незалежності України стала називатися Актом проголошення незалежності України.
Ця, здавалося б не суттєва, поступка комуністам, на яку погодилися їх опоненти, насправді відігравала визначальну роль впродовж наступних двох десятків років розвитку держави. Незалежна Україна в такий спосіб відмежувалася від попередніх спроб утвердити її державність, відмовилася від спадщини українського визвольного руху. Її поява на мапі світу відтак розглядалася як така, що стала можливою не завдяки тривалій майже столітній боротьбі українців, а лише унікальній міжнародно-політичній кон'юнктурі, яка призвела до розвалу СРСР.
Відречення від спадщини визвольного руху дозволило колишнім комуністам утримати в суспільній свідомості здебільшого радянські уявлення про минуле. А це в свою чергу дало змогу їм ще довго залишатися владною елітою новопроголошеної держави. І продовжило фактичне існування УРСР навіть після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року. Передача в 1992 році президенту Кравчукові державних реліквій УНР стала гарним символічним актом, про який швидко забули.
Двічі після 1991-го (у 2004 та 2013) українці піднімалися на небачені за масштабами протести, щоб не дозволити владі повернути країну в авторитарне минуле. Щойно після другого разу, оплаченого кров'ю, ми почали системно долати тоталітарну спадщину.
Ухвалені в 2015 році Верховною Радою України закони з декомунізації дозволили позбутися тисяч пам'ятників тим, хто нищив українську державу в 1917-1921 роках та український народ протягом наступних семи десятиліть. Їхні імена нарешті зникли з мапи нашої країни. Серед нових назв, які з'явилися – є й пов'язані з Українською революцією 1917-1921 років. Законом про правовий статус учасників боротьби за незалежність нинішня держава нарешті віддала належну шану всім тим, хто зі зброєю в руках чи ненасильницькими методами наближав її незалежність, зокрема воякам збройних формацій доби Української революції.
То ж Україна поступово повертає собі державотворчу спадщину, якої так необачно зреклася чверть століття тому. Завданням інформаційної роботи, яку розгортає УІНП, є нагадати, що події столітньої давнини заклали початок ключових державних інституцій. Ми говоримо про століття українського парламенту, українського уряду, збройних сил, дипломатії, академії наук. Саме цьому присвячена підготовлена Інститутом виставка «Українська революція 1917-1921: 100 років боротьби», яку презентували в листопаді цього року в Києві. На основі її та інших інформаційно-просвітницьких заходів Інституту підготовлено цей буклет. Про цю спадкоємність нам надзвичайно важливо розповісти не лише українцям, але й світові. Аби заперечити одну з ключових тез російської пропаганди, що Україна – лише геополітичне непорозуміння, яке з'явилося на мапі світу через розвал СРСР.
Важливо говорити не лише про спадщину Української революції 1917-1921 років, але й про її жорстокі уроки. Їх актуальність загострюється тим, що Україна нині, як і тоді, протистоїть російській агресії. Досі триває наша столітня війна за свободу. Уроки Української революції 1917-1921 років повинні уважно вивчити в першу чергу сучасні політики. Один з найважливіших: тут в Україні кожен з них може мати друзів, союзників, конкурентів, суперників, опонентів. Але вороги, з якими треба боротися, справді безкомпромісно, – за межами країни, у Росії, яка веде війну проти всіх нас. Конкуренти, суперники, опоненти можуть бачити Україну іншою в майбутньому. Вороги незалежної України взагалі не бачать. Вони можуть вдавати союзників чи навіть друзів, формулювати спокусливі пропозиції для боротьби з опонентами, але не можна забувати – їх мета – знищення цієї держави.
Учасники Української революції 1917-1921 років зрозуміли цей урок надто пізно. Тому полишили країну на поталу ворогу, тому дописували свої повчальні мемуари в кав'ярнях Відня, Парижа чи Берліна.
Ми маємо шанс зробити так, щоб нащадки могли без брому читати про нашу епоху. Скористаймося цим шансом у повній мірі.
Володимир В’ятрович