фото:13
До революції українська церква була підпорядкована й інтегрована в систему Російської православної церкви. Однак вже учасники єпархіального з’їзду духовенства і мирян у Києві у квітні 1917 року озвучували потребу відродження українських церковних традицій, демократизації церковного життя й виборності священиків. За декілька днів після проголошення УНР була створена Всеукраїнська Православна Церковна Рада. Її очолив архієпископ Олексій Дородніцин, укладач українського молитовника. Своєю головною метою Рада вбачала проголошення самостійності або автокефалії Української православної церкви.
На Всеукраїнському православному церковному Соборі 8 січня 1918-го в Києві обговорювали питання автокефалії православної церкви в Україні, ведення богослужінь українською мовою, соборноправності – участі мирян в управлінні церквою. Однак Собор перервав свою роботу через наступ більшовиків. Засідання відновилося за гетьманської влади, проте консервативне російське духовенство, вплив якого посилився, відхилило і автокефалію, і богослужіння українською мовою. Боротьба за автокефалію посилилась за часів Директорії УНР. 1 січня 1919 року був ухвалений «Закон про автокефалію Української Православної Церкви», а 22 травня відбулося перше богослужіння українською. I Всеукраїнський Церковний Собор 14-30 жовтня 1921 р. затвердив автокефалію православної церкви в Україні й обрав Василя Липківського митрополитом Київським і всієї України.
В Західній Україні Українська греко-католицька церква завжди була міцною опорою національно-визвольного руху. Її священики підтримували проголошення і розбудову ЗУНР. Митрополит Андрей Шептицький, повернувшись до Львова після тривалої відсутності, увійшов до складу Української Національної Ради. Священики були і серед безпосередніх організаторів перебрання влади українцями на Золочівщині, Брідщині, Сколівщині, Самбірщині. Значною подією в житті греко-католицької церкви став з’їзд у Станіславові 7-8 травня 1919 року, в якому взяли участь понад 200 діячів церкви, священиків і польових духовників. З’їзд ухвалив рішення про посилення ролі церкви в розбудові Української Держави, консолідацію мирян «для укріплення української державності на християнських основах». За час боротьби за незалежність України майже 100 священиків служили в Галицькій армії. Понад 40 загинули на польському й денікінському фронтах і в епідемії тифу восени 1919-го.
«В самостійній державі має бути й самостійна церква. Ніякий уряд не може погодитися на те, щоб осередок церковної влади перебував в іншій державі. Українська Церква має бути автокефальною під головуванням київського митрополита та у канонічному зв’язку з іншими самостійними Церквами. Автокефалія української Церкви – не лише церковна, а й національна необхідність»
Олександр Лотоцький. “Сторінки минулого”