Директорія

У листопаді-грудні 1918 року відбувається антигетьманське повстання, внаслідок якого Павло Скоропадський зрікається влади. Відновлюється Українська Народна Республіка, верховну владу в якій уособлювала Директорія УНР у складі п’яти осіб: Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Федір Швець, Панас Андрієвський, Андрій Макаренко. Ідею Директорії як колегіального органа управління українські політики запозичили з історії Великої Французької революції кінця XVIII ст.

Політика Директорії УНР була спрямована на консолідацію українського суспільства. Її лідери намагалися врахувати вимоги політичних партій і суспільні очікування. За коаліційним принципом сформували уряд – Раду Народних Міністрів. Своєрідним компромісом стала політична система УНР, базована на принципі трудових рад, коли своїх представників у владу могли делегувати тільки «працюючі класи». Натомість у національному питанні взяли курс на розбудову незалежної держави. 1 січня 1919 р. Директорія затвердила закон про державну мову в УНР та закон про вищий уряд Української автокефальної православної церкви, за яким православна церква в Україні мала стати автокефальною. Ухвалили закон про запровадження державної української грошової одиниці – гривні, відповідно до якого з ужитку виводились російські грошові знаки, як царські, так і «керенки». Скасовували приватну власність на землю, яку оголосили «народним добром». За Директорії відбувається розширення дипломатичних зносин УНР, розвивається наука та культура. Одне з найвизначніших досягнень - проголошення Акта Злуки про об’єднання УНР і ЗУНР в єдиній соборній державі.

Однак в грудні 1918 р. без оголошення війни агресію проти УНР розпочала радянська Росія. Її війська швидко просувалися вглиб української території. 2 лютого 1919-го Директорія та весь державний апарат УНР змушені були спішно евакуюватися з Києва до Вінниці. Не витримавши тиску та ваги відповідальності, 10 лютого 1919 р. Володимир Винниченко подав у відставку. Головою Директорії став Симон Петлюра. Саме йому довелося очолювати українську державу в найдраматичніший період її існування. Вона в надтяжких умовах без зовнішньої підтримки продовжувала збройну боротьбу проти «червоної» та «білої» Росії. В листопаді 1920 р. залишки українських військ і державного апарату УНР під натиском переважаючої більшовицької армії змушені були відійти на територію Польщі.

«Чи ми своєю боротьбою здобули для України що-небудь? Так, наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдино боротьбою, упертою та безкомпромісною, ми показали світу, що Україна є, що її народ живе й бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність».

Із промови Симона Петлюри на нараді Директорії у Старокостянтинові, 26 листопада 1919 р.